Abstract:
Ця наукова стаття пропонує комплексний порівняльний
аналіз еволюції дистопійного дискурсу в сучасній українській прозі,
досліджуючи ключові романи періоду 2008–2025 років: від екзистенційно філософського «Далекого простору» Ярослава Мельника до творів, що
осмислюють повномасштабну агресію, зокрема «Крах блакитної імперії»
Леоніда Данільчика та «Семптем» Анни Софіної. Автор виходить із
розуміння, що українська антиутопія є не просто жанровим наслідуванням,
а унікальним культурним механізмом суспільного діагнозу та прогностич ного осмислення криз, спричинених зовнішньою агресією та внутрішньою
деградацією. Дослідження обґрунтовує актуальність теми через її прямий
зв’язок із проблемою формування стійкої національної ідентичності,
необхідної для самостійного подолання складних конфліктних ситуацій, що
стало ключовим викликом для суспільства після 2014 року. У роботі
простежено три чіткі етапи розвитку жанру. Перший етап (до 2014)
зосереджений на екзистенційному страху, де ключовою метафорою є
добровільна залежність і «сліпота» індивіда, який «любить цю силу», що
його контролює, як показано у романі Я. Мельника. Після 2014 року
відбувся перехід до гострої соціально-політичної критики внутрішніх вад,
що призвело до появи нового жанрового різновиду – «роману-метафори».
Новітні твори 2024–2025 років знаменують третій етап, перетворюючи жанр
на «моральний компас» та «інструмент етичної рефлексії». Роман
Л. Данільчика осмислює складний баланс між опором Спільнонародній
Євразійській Федерації та збереженням демократичних цінностей, тоді як
YA-дистопія А. Софіної фокусується на індивідуальній психологічній
стійкості, реагуючи на колективну тривогу та економічний песимізм
українців щодо майбутнього.
